Мета не завжди виправдовує засоби

Наукових робіт з питань правової природи процесуального примусу, класифікації його заходів існує чимало. І все ж проблема застосування примусових заходів у кримінальному провадженні залишається актуальною. Про це свідчить перший досвід судово-слідчої діяльності в нових процесуальних умовах.

Без дозволу — ні кроку?

Склалося враження, що слідчі й прокурори сприйняли розширення функцій судового контролю за досудовим розслідуванням як таке, що доведене до абсолютних меж, оскільки всупереч принципам економії, доцільності, розумності строків зверталися до суду по дозволи на вчинення геть усіх процесуальних дій, пов’язаних з необхідністю втручання у сферу прав, свобод та інтересів суб’єктів кримінальних процесуальних відносин.

До суду, наприклад, надходили клопотання про дозвіл на огляд помешкання особи, яка повідомила про зберігання в ньому предметів, що мають доказове значення, й не заперечувала проти доступу до них. В іншому провадженні слідчий просив про примусове відібрання експериментальних зразків почерку. Про тимчасовий доступ до речей ставилося питання у випадку, коли допитана особа повідомляла про наявність при ній певного предмета й готовність його надати в добровільному порядку. Траплялося, що слідчий повертав особі передані йому добровільно речі, аби потім вилучити їх за ухвалою слідчого судді.

Думається, що така ситуація зумовлена нерозумінням окремими практиками суті кримінального процесуального примусу, підстав і умов його застосування. Тим часом з’ясування цих питань має не тільки теоретичне значення, воно дозволить органам досудового слідства не гаяти часу на безпідставні звернення до суду та не навантажувати слідчих суддів марними справами. Тож насамперед визначимося з поняттям процесуального примусу та з’ясуємо характеристики досліджуваного об’єкта.

Класифікація примусу

Узагальнюючи численні наукові доробки з даного питання, можна виділити ознаки цього інституту. Кримінальний процесуальний примус:

Ÿ є різновидом державного примусу;

Ÿ має офіційний характер, який полягає в тому, що примусові заходи застосовуються від імені держави уповноваженими нею особами (органами);

Ÿ має правовий характер (застосовується на підставах і в порядку, визначеному законом);

Ÿ має цілеспрямований характер (застосовується з метою забезпечення кримінального провадження);

Ÿ має персоніфікований характер (застосовується до конкретно визначеної особи);

Ÿ здійснюється всупереч волі зацікавленої особи;

Ÿ має правообмежувальний характер (обмежує певні конституційні права особи);

Ÿ має винятковий характер (застосовується в разі відмови суб’єкта від добровільного виконання своїх процесуальних обов’язків).

Таким чином, під кримінальним процесуальним примусом слід розуміти систему засобів психологічного, фізичного, організаційного чи матеріального впливу, пов’язаного з обмеженням суб’єктивних прав учасника кримінального провадження, задля забезпечення дієвості кримінального провадження шляхом застосування уповноваженими особами передбачених законом примусових заходів, що полягають у спонуканні до виконання процесуальних обов’язків, припинення протиправної поведінки, у притягненні до процесуальної відповідальності.

У теорії кримінального процесу заходи кримінального процесуального примусу класифікуються за різними критеріями: метою, підставами та сферою застосування, часом дії, режимом обмеження прав і свобод тощо.

Найбільш цікавою з практичної точки зору видається класифікація за метою застосування примусових заходів, серед яких розрізняють:

Ÿ превентивні, які мають попередити процесуальне правопорушення й застосовуються, коли правопорушення тільки передбачається (затримання, запобіжні заходи, тимчасове обмеження в користуванні спеціальним правом, відсторонення від посади, поміщення в приймальник-розподільник для дітей);

Ÿ заходи припинення, які покликані унеможливити подальший розвиток протиправної поведінки (накладення грошового стягнення, привід, видалення із зали судового засідання);

Ÿ заходи, спрямовані на збирання доказів (слідчі дії з елементами примусу, тимчасовий доступ до речей і документів);

Ÿ заходи забезпечення виконання вироку в частині цивільного позову та можливої конфіскації (тимчасове вилучення й арешт майна).

Спочатку — добровільно

Зрештою задля оптимізації судово-слідчої діяльності стосовно застосування заходів процесуального примусу найбільш суттєвим є розуміння того, що вони мають винятковий характер. Це означає, що примусові заходи застосовуються лише в разі відмови особи, залученої до сфери кримінального провадження, добровільно виконати свій процесуальний обов’язок. Тому слід погодитися з тими авторами, які вважають, що застосуванню процесуального примусу має передувати принаймні пропозиція виконати вимоги закону. І згода особи добровільно виконати свій процесуальний обов’язок виключає застосування до неї заходів примусу.

Отже, оцінюючи потребу застосування того чи іншого примусового (забезпечувального) заходу в досудовому розслідуванні, слідчий суддя повинен з’ясувати можливість досягнення постановленого завдання без застосування примусу. Для цього він має бути переконаний у тому, що слідчим уживалися заходи щодо одержання шуканого в добровільному порядку.

До цього ж певним чином зводиться правова позиція Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ (лист від 5.04.2013 №223-558/0/4-13), за змістом якої дозвіл слідчого судді на огляд житла чи іншого володіння особи, на слідчий експеримент, що проводиться в житлі чи іншому володінні особи, є необхідним тільки за відсутності добровільної згоди особи, яка ним володіє. Таким же має бути й підхід до процедури отримання зразків для експертизи.

Водночас зауважу, що звернення слідчих із клопотаннями про примусове отримання зразків почерку, підписів чи голосу, з одного боку, не передбачені законом, а з другого — позбавлені будь-якого сенсу, оскільки це або неможливо в принципі (за умови жорсткого протистояння) або призведе до одержання спотвореного матеріалу, який не зможе бути використаним для ідентифікуючих досліджень.

Обшук — у межах переліку

Вбачається, що повсюдне звернення слідчих до суду з клопотаннями про тимчасовий доступ до речей з метою їх вилучення, зокрема й тоді, коли проти цього не заперечує особа, у володінні якої ті перебувають, зумовлене відсутністю розуміння правильного з процесуальної точки зору механізму залучення до кримінального провадження речових доказів. Утім, давно існують прийнятні й сьогодні рекомендації процесуалістів, які пропонують у таких випадках складати протокол надання предметів (документів). Після їх отримання слідчий має детально оглянути об’єкти задля перевірки наявності ознак, що визначають надане як речовий доказ у даному провадженні, після чого залежно від результатів огляду виноситься відповідна ухвала.

Зрозуміло, що це загальне правило, винятками з якого є випадки необхідності застосування так званого фактору раптовості для внеможливлення вчинення особою, щодо якої планується застосування примусу, дій, які суперечать інтересам досудового розслідування. Не вимагає, наприклад, попередньої згоди обшук, основним тактичним правилом якого є раптовість, а також, за певних обставин, огляд, тимчасовий доступ до речей і документів, арешт майна.

Водночас обшук повинен проводитися в обсязі, необхідному для досягнення його мети — виявлення та фіксації відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, відшукання знаряддя кримінального правопорушення або майна, яке було здобуте внаслідок його вчинення, а також установлення місцезнаходження розшукуваних осіб. У разі продовження обшуку після добровільної видачі шуканих речей, документів до його початку в подальшому може постати питання про перевищення особою, яка проводила обшук, своїх службових повноважень та про допустимість доказів, здобутих у результаті таких пошукових дій.

Отже, бажано, аби слідчий суддя в ухвалі про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи максимально чітко, конкретно й вичерпно перерахував речі, документи або вказав осіб, для виявлення яких проводиться обшук.

Доречно окремо згадати про такий забезпечувальний захід, як судовий виклик, котрий чомусь не завжди сприймається практиками як захід кримінального процесуального примусу. Адже прибуття в суд перекладача (за винятком залучення його судом), свідка, спеціаліста або експерта забезпечується стороною кримінального провадження, яка заявила клопотання про його виклик. Своєю чергою суд має сприяти сторонам провадження в забезпеченні з’явлення особи за допомогою судового виклику лише в разі її відмови добровільно виконати пропозицію суб’єкта доказування щодо з’явлення в суд, або коли ініціатор виклику доведе, що його пропозиція буде проігнорована, або коли без судового виклику з’явлення особи неможливе.

За сукупністю обставин

Таким чином, якщо виходити із загальновизнаного тлумачення поняття «підстава» як розумного пояснення, обгрунтування, виправдання певної дії, висновку чи висловлювання, то підставою застосування заходів кримінального процесуального примусу слід уважати доведену слідчим (прокурором) сукупність обставин, які свідчать про наявність:

Ÿ обгрунтованої підозри стосовно вчинення особою кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості;

Ÿ потреби досудового розслідування, яка виправдовує такий ступінь утручання в права та свободи особи, про який ідеться в клопотанні слідчого;

Ÿ причин уважати, що цілі, задля досягнення яких слідчий звертається з клопотанням, можуть бути досягнуті шляхом застосування відповідного примусового заходу й не можуть бути досягнуті в інший спосіб.

Юрій МИРОШНИЧЕНКО - голова Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області, кандидат юридичних наук

© Закон і Бізнес