Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Центр політико-правових реформ оприлюднив моніторинговий звіт "Реалізація нового Кримінального процесуального кодексу України у першому півріччі 2013 року".
Центр політико-правових реформ
МОНІТОРИНГОВИЙ ЗВІТ «РЕАЛІЗАЦІЯ НОВОГО КПК УКРАЇНИ У ПЕРШОМУ ПІВРІЧЧІ 2013 РОКУ»
Київ, липень 2013р.
Звіт підготовлений в рамках проекту за підтримки Програми «Матра» Посольства Королівства Нідерландів
(Розділ підготовлений на основі відомостей за 2011, 2012 роки і І півріччя 2013 року, отриманих з допомогою запитів про доступ до публічної інформації від Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Державної судової адміністрації, Державної пенітенціарної служби, а також даних Координаційного центру з надання правової допомоги Міністерства юстиції)
Аналіз кримінальної статистики за перше півріччя 2013 року у порівнянні з відповідними даними за 2011 і 2012 роки дозволяє зробити такі висновки щодо перших результатів упровадження нового Кримінального процесуального кодексу України.
Спостерігається загальна позитивна тенденція до гуманізації кримінальної юстиції, про що, зокрема, свідчать такі факти:
1. Продовжується тенденція щодо зменшення кількості кримінальних процесуальних затримань. Їх менше на 30%, або на 850 випадків щомісяця (з 2 800 щомісячних затримань у 2012 році до 1 950 таких затримань у першому півріччі 2013 року).
Однак звіт Координаційного центру з надання правової допомоги (див. розділ ІІ) засвідчує, що не повністю реалізується законодавча вимога про обов’язкове повідомлення захисників про всі факти затримань.
2. Зменшилась кількість осіб в СІЗО на 40% або 13 250 осіб (з 32 000 станом на 1 грудня 2012 року до 18 750 - на 14 червня 2013 року). А в порівнянні з 1 січнем 2012 році зменшення вже становить 50% або 18 250 осіб.
3. Зменшилась кількість клопотань слідчих/прокурорів про взяття під варту на 45% (з 2 500 щомісячних подань у 2012 році до 1 350 щомісячних клопотань у першому півріччі 2013 року). Порівняння з 2011 роком показує зменшення на 70% (щомісячна кількість зазначених подань у 2011 році сягала 4 350).
4. Кількість застосованих альтернативних запобіжних заходів залишається на досить високому рівні. Щомісяця до 45 осіб застосовують особисту поруку, до 400 осіб – домашній арешт і до 2 250 осіб – особисте зобов’язання (не відлучатися з місця проживання, докласти зусиль до пошуку роботи тощо).
Водночас небезпечним виглядає збільшення загальної кількості клопотань про застосування запобіжних заходів майже на 10% (з 4 000 щомісячних клопотань у І кварталі до 4 300 таких звернень у ІІ кварталі 2013 року). Ця тенденція засвідчує, що органи обвинувачення намагаються отримати дозвіл суду на обмеження певних прав і свобод людини в максимальній кількості кримінальних проваджень.
5. Зменшилась кількість обшуків на 30% (з 4 000 щомісячних обшуків у 2011 році до 2 850 у першому півріччі 2013 року). При цьому у ІІ кварталі року прослідковується незначне зменшення цих показників в порівнянні з І кварталом. Водночас слід пам’ятати, що перелік об’єктів, для обшуку яких необхідна санкція суду, значно розширився за рахунок «інших володінь фізичних і юридичних осіб».
6. Зменшилась кількість наданих судом дозволів на прослуховування осіб на 25%. Протягом першого півріччя 2013 року щомісячно слідчі судді надавали 1 575 дозволів на прослуховування. А в попередні роки ця цифра становила 2 000 – 2 100 дозволів на місяць (точні офіційні дані відсутні). До того ж у ІІ кварталі 2013 року порівняно з І кварталом випадків зняття інформації з телекомунікаційних каналів поменшало на 10% (з 1 650 до 1 475).
7. Зменшилась кількість випадків доступу до речей і документів у ІІ кварталі 2013 року на 6,5% (з 34 625 у І кварталі – до 32 406 у ІІ кварталі). Але залишається великою проблемою доступ до вказаних об’єктів слідчих податкової міліції. Він уже здійснюється в середньому 2,5 рази (в І кварталі – лише 2 рази) на одне кримінальне провадження, яке ведеться податковою міліцією (15 300 доступів на 6 500 проваджень). Така практика явно суперечить планам Міндоходів скоротити кількість перевірок на чверть.
8. Зменшується негласне втручання в приватне життя осіб. У ІІ кварталі в порівняні з І кварталом 2013 року менше приблизно на 10% надано дозволів на арешт кореспонденції, огляд і виїмку кореспонденції, зняття інформації з електронних систем, спостереження (стеження) за особами.
9. Кількість угод про визнання винуватості становить 8% від загальної кількості проваджень, надісланих до суду (або 930 таких угод на місяць протягом першого півріччя 2013 року). Така кількість спрощених проваджень продовжує перебувати на допустимому рівні, тобто вони не перетворилися на основний вид проваджень.
10. Кількість угод про примирення становить 8,5% від загальної кількості проваджень, надісланих до суду (або 1 100 таких угод на місяць протягом першого півріччя 2013 року).
Водночас вже можна говорити про виявлення таких негативних тенденцій.
1. Запровадження автоматичного початку досудових розслідувань себе не виправдало. Новий механізм початку розслідування мав на меті захистити права потерпілих. Однак кількість зареєстрованих заяв про кримінальні правопорушення впала майже вдвічі (300 000 щомісячних заяв у 2012 році до 140 000 щомісячних заяв у першому півріччі 2013 році). Це відбувається через небажання представників органів розслідування реєструвати всі без винятку заяви про злочини. А після закриття 100 000 проваджень кожного місяця у ІІ кварталі цього року, у Реєстрі залишається в середньому 40 700 проваджень. Ця цифра мало чим відрізняється від 38 000 кримінальних справ, які порушувалися за старим КПК у 2012 році.
У цьому зв’язку необхідно згадати про значно збільшений штат слідчих, прокурорів і суддів та виділені саме на це кошти. Зокрема, згідно із Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2012 рік» прокуратурі було додатково виділено 174 млн. грн. – для запровадження нового Кримінального процесуального кодексу.
У 2013 році прокуратурі згідно із Законом про Державний бюджет України виділено на 550 млн. грн. (або на 17%) більше, ніж у 2012 році.
Міністерству внутрішніх справ у 2013 році держава виділила також значно більше коштів – на 1,5 мільярда грн., або на 9%, більше, ніж у 2012 році.
У зв’язку із прийняттям нового КПК України збільшувалось бюджетне фінансування і для судів загальної юрисдикції. Згідно із наказом Державної судової адміністрації України від 13 липня 2012 року «Про визначення кількості суддів у місцевих загальних судах» в Україні стане більше на 1176 суддів (загальна кількість суддів зросте з 4838 до 6014 осіб). Ще одним наказом ДСАУ від 16 липня 2012 року збільшено штатну чисельність працівників апарату судів.
2. Рівень задоволення клопотань сторони обвинувачення (про застосування запобіжних заходів, заходів забезпечення провадження, проведення негласних дій) слідчими суддями залишається на надзвичайно високому рівні. Суди задовольняють 9 з 10 клопотань прокурорів.
3. Кількість надісланих до суду завершених кримінальних проваджень зменшилася на 20%, або на 3 500 справ (щомісяця у 2012 році надсилалося 15 000 кримінальних справ, а у першому півріччі 2013 року – лише 11 500 справ з обвинувальними актами). Проте, у І кварталі 2013 року була гірша ситуація – направлялося лише 9 500 кримінальних проваджень на місяць до суду. У ІІ кварталі ситуація покращилася – вже надходить щомісяця 12 750 проваджень. Отже, є надія на те, що у цьому питанні ситуація вирівнюється.
Практичні проблеми реалізації нового КПК, описані в попередньому моніторинговому звіті за І квартал 2013 рік (див: Моніторинговий звіт ЦППР «Реалізація нового КПК: перші результати»), досі не виправлені органами розслідування і залишаються актуальними.
Основними такими проблемами до цього часу є наступні:
- створюються перепони для реєстрації заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення;
- непропорційно часто застосовується такий захід, як доступ до речей і документів приватних осіб;
- здійснюється не передбачене законом вилучення речей і документів під час проведення їх огляду;
- слідчими проводяться допити осіб за старими правилами (із обов’язковим складенням протоколів);
- доказова інформація отримується на підставі запитів слідчих про надання певних відомостей, а не на підставі рішень слідчих суддів (як це передбачає новий КПК);
- слідчими вноситься інформація про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, незважаючи на існування процедури оскарження податкових рішень-повідомлень, які є підставою для внесення інформації до Реєстру.
Водночас виявляються і інші проблеми, які можна поділити на два основні види: неправомірні обмеження сторони захисту і складнощі в організації діяльності органів кримінальної юстиції.
Сторона обвинувачення обмежує права захисту таким чином:
1. Порушується право на захист (ст. 20 КПК):
- центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги повідомляються не про всі випадки затримань осіб;
- не дотримуються строки повідомлень центрів правової допомоги про затримання осіб;
- викликані захисники не допускаються до затриманих осіб. Однак згідно з КПК докази, отримані під час затримання підозрюваного без його захисника, визнаються недопустимими і не можуть використовуватися надалі у провадженні;
- затриманих осіб примушують до відмови від викликаного захисника;
- із затриманою особою проводяться процесуальні дії до моменту прибуття захисника;
- не забезпечуються умови конфіденційного спілкування захисника із підозрюваним;
- практикується опитування всіх причетних до певної події (наприклад, дорожньо-транспортної пригоди) осіб як свідків. А надалі вирішується – кого визнавати потерпілим, а кого підозрюваним. Цим порушується право осіб не свідчити проти самих себе (стаття 63 Конституції України);
- особам не повідомляється про підозру за наявності для цього достатніх підстав. Слідчі розпочинають провадження, збирають необхідні відомості, а повідомляють про підозру при завершенні провадження – перед направленням справи до суду. У такий спосіб обмежується право осіб на підготовку від обвинувачення, оскільки вони мають набагато менше часу для формування своєї позиції у справі (Детальніше про це: Попередній звіт за результатами дослідження проблемних питань, що виникають у сторони захисту при застосуванні нового кримінального процесуального законодавства, Координаційний центр з надання правової допомоги).
2. Порушується право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29 Конституції України, ст. 12 КПК) внаслідок неоднозначного вирішення питання про тримання під вартою під час підготовчого провадження (ч. 3 ст. 315 КПК). Багато суддів продовжують практику «автоматичного» продовження цього запобіжного заходу, не дивлячись на чітку практику Європейського суду з прав людини у цій сфері і положення КПК про обмеження свободи лише на підставі судового рішення.
3. Порушується право на невтручання у приватне життя (статті 31, 32 Конституції України, ст. 15 КПК). Часто для отримання інформації про з’єднання абонентів за допомогою телефону (час, тривалість, зміст, номери телефонів тощо) сторона обвинувачення звертається до слідчих суддів з клопотанням про доступ до документів. Хоча повинна звертатися у порядку, передбаченому для проведення негласних слідчих дій. Відмінність полягає у тому, що для втручання в приватне спілкування передбачені суворіші гарантії: санкція надається лише суддями апеляційних суддів у провадженнях щодо тяжких й особливих тяжких злочинів. Отже, сторона обвинувачення незаконно обирає менш обтяжливий для неї спосіб отримання інформації.
4. Порушується недоторканність права власності (ст. 41 Конституції України, ст. 16 КПК). Під час обшуку житла чи іншого володіння особи практикується вилучення більшої кількості документів чи речей, ніж вказана в ухвалі (санкції) слідчого судді. За логікою ч. 7 ст. 236 Кодексу, такі «додатково» вилучені об’єкти стають тимчасово вилученим майном і на наступний робочий день їх долю повинен вирішувати суд. Оскільки протокол обшуку не складається, то ніде не фіксується конкретний перелік вилученого майна і прокурор / слідчий не звертається до суду. Цим протиправно порушується право власності чи володіння осіб на певні речі.
5. Порушується засада неупередженості судового розгляду (ст. 21 КПК). З метою реалізації цього принципу КПК передбачив, що до суду передається лише обвинувальний акт і реєстр матеріалів (ч. 4 ст. 291). А всі інші зібрані матеріали повинні надаватися на початку судового розгляду. Однак уже на підготовчому засіданні прокурори передають суддям усі томи справи, що дозволяє формувати у них обвинувальний ухил. До того ж під час підготовчого провадження не практикується вирішення питання щодо належності і допустимості зібраних сторонами доказів.
Складнощі в організації діяльності органів кримінальної юстиції, своєю чергою, полягають у такому.
1. Недоліки в організації діяльності судів. У багатьох судах першої інстанції (а особливо критичною є ситуація в апеляційних судах) не забезпечене постійне чергування слідчих суддів. Внаслідок цього втрачаються сліди злочинів, а потенційні підозрювані зникають. Непоодинокі випадки, коли клопотання сторони обвинувачення, яке слід розглянути за 24 години, не вирішувалося кілька днів. У таких умовах також повсюдно не дотримується чітка вимога закону про 6-годинний строк розгляду клопотання про проведення негласної слідчої дії (стеження, прослуховування тощо).
2. Недостатня кількість суддів, що зумовлює проблеми з формуванням і періодичністю засідань колегіальних складів суду (ч. 9 ст. 31 КПК). Це призводить до порушення засади розумності строків судового розгляду (ст. 28 КПК).
3. Надмірне навантаження на слідчих. Воно зросло з кількох десятків справ на місяць до сотні кримінальних проваджень. Основна причина цього – зміна відносин між слідчими і оперативними співробітниками. Якщо раніше весь масив заяв про злочини розпорошувався між особовим складом слідчих і оперативних підрозділів МВС, то зараз оперативні співробітники позбавлені ініціативи і працюють тільки на підставі доручення слідчого.
4. Неініціативність прокурорів. Слідчі і надалі змушені вирішувати питання про проведення чи не проведення певної слідчої дії, звернення чи не звернення з клопотанням до суду. Хоча це повинно стати основним завданням прокурорів як процесуальних керівників розслідування.
На виконання нового КПК парламент та інші органи влади продовжують ухвалювати нормативні акти та вносять зміни до чинних актів. Однак не обходиться без відвертих помилок і невідповідностей вимогам закону. Вони, в першу чергу, зумовлені тим, що при внесенні змін переважно не береться до уваги нова ідеологія КПК.
За допомогою проведеного аналізу виявлено недоліки у таких нормативних актах (Аналіз нормативних актів, ухвалених у І кварталі 2013 року див.: Моніторинговий звіт ЦППР «Реалізація нового КПК: перші результати»).
1. Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення законодавства у відповідність з Кримінальним процесуальним кодексом України» від 16 травня 2013 року № 245-VII, яким внесені зміни до низки законодавчих актів, таких як:
- Дисциплінарний статут прокуратури України, затверджений Постановою Верховної Ради України від 6 листопада 1991 року (ч. 3 ст. 12);
- Закон «Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України» від 24 березня 1999 року (ст. 91-1);
- Закон «Про дипломатичну службу» від 20 вересня 2001 року (ч. 4 ст. 28);
- Закон «Про Державну спеціальну службу транспорту» від 5 лютого 2004 року (ч. 15 ст. 5);
- Закон «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23 червня 2005 року (абз. 6 ч. 8 ст. 14);
- Закон «Про Дисциплінарний статут митної служби України» від 6 вересня 2005 року (ч. 3 ст. 33);
- Закон «Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України» від 22 лютого 2006 року (ч. 5 ст. 17);
- Закон «Про Дисциплінарний статут Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України» від 4 вересня 2008 року (ч. 4 ст. 18);
- Закон «Про Дисциплінарний статут служби цивільного захисту» від 5 березня 2009 року (ч. 2 ст. 85-1).
Проблема – зазначені положення дозволяють підозрюваних–службових осіб відстороняти від посади «в порядку, визначеному законом». Але КПК чітко визначає процедуру застосування цього заходу забезпечення кримінального провадження виключно на підставі ухвали слідчого судді, суду. Іншого порядку відсторонення, а тим більше без судового рішення, не може бути.
Закон «Про попереднє ув'язнення» від 30 червня 1993 року
Проблема – у статті 8 Закону однією із підстав окремого тримання в камері арештованої особи є забезпечення «таємниці досудового розслідування». Але новий КПК відмовився від цієї концепції «таємниці слідства».
Закон «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 року
Закон «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року
Проблема – слова «злочин» і «корисливий злочин» замінено на «кримінальне правопорушення», але зроблено це автоматично і необґрунтовано. Так, у першому випадку такої заміни надзвичайний стан зможе оголошуватись з метою запобігти не тільки злочинам, а й кримінальним проступкам. Але кримінальних проступків, спрямованих проти основ національної безпеки, бути не може – тільки злочини. В другому випадку правління банку буде інформувати НБУ про підозру у вчиненні навіть кримінального проступку (раніше – корисливого злочину). А це може бути проступок, далекий від банківської сфери (наприклад, перевищення швидкості на дорозі).
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року (ч. 6 ст. 295)
Закон України «Про Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України» від 24 березня 1999 року (ч. 1 ст. 111, ч. 1 ст. 218)
Проблема – у зазначених актах встановлені обмеження у реалізації певних прав для осіб, «стосовно яких здійснюється кримінальне провадження». Але КПК не містить такого формулювання і тому не зрозуміло, про статус якої саме особи йдеться – підозрюваного, потерпілого тощо.
Закон «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23 лютого 2012 року
Проблема – Законом встановлюється заборона для підозрюваної особи бути уповноваженим фонду гарантування вкладів (п. 2 ч. 2 ст. 35). Водночас обмеження для підозрюваних осіб можуть визначатися лише в КПК. До того ж на цій стадії діє презумпція невинуватості.
2. Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» від 23 травня 2013 року
Проблеми:
- представник юридичної особи, до якої застосовуються заходи кримінально-правового впливу, не визнається стороною кримінального провадження. Він є лише «іншим учасником кримінального провадження» (ст. 64-1 КПК) поряд зі свідком, спеціалістом тощо. При цьому юридичні особи фактично мають статус, аналогічний до підозрюваних фізичних осіб. У таких провадженнях визначальна засада рівності і змагальності сторін буде зведена нанівець;
- для представника юридичної особи запроваджено новий обов’язок щодо неперешкоджання «встановленню обставин вчинення кримінального правопорушення» (п. 2 ч. 7 ст. 64-1 КПК). Він відображає логіку старого КПК і необґрунтовано обмежує можливості захисту юридичної особи. Адже будь-яке активне адвокатське розслідування може бути розцінене як перешкоджання встановленню обставин.
3. «Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань», затверджене наказом Генерального прокурора України № 69 від 17 серпня 2012 року зі змінами від 14 листопада 2012 року, від 25 січня 2013 року, від 25 квітня 2013 року
Проблеми:
- у абз. 2 п. 2.2 Розділу ІІ передбачена необхідність внесення до Реєстру додаткових відміток щодо «розмежування очевидних вбивств, фактів природної смерті, самогубств, зникнення безвісти». Ця вимога позбавлена сенсу і штучно змушує слідчих чи прокурорів вносити завідомо недостовірну інформацію, оскільки на вказаний час неможливо бути впевненим в істинній причині смерті особи. Можна лише стверджувати про наявність чи відсутність зовнішніх ознак насильницької смерті. З іншого боку, ці зміни несуть небезпеку порушення вимог ст. 214 КПК в частині негайного внесення інформації до реєстру – доки не буде встановлено факт природної смерті чи вбивства слідчий / прокурор інформацію не фіксуватиме;
- положення п. 5.2 Розділу ІІ порушують презумпцію невинуватості особи. Адже у ньому встановлено, що померлий підозрюваний чи обвинувачений реєструється як «особа, яка вчинила кримінальне правопорушення»;
- у п. 7.1 Розділу ІІ розкритим кримінальним правопорушення визнається те, щодо якого справа прокурором тільки надіслана до суду. А п. 7.3 оперує поняттям «розкрите (з підозрою) кримінальне правопорушення»: коли лише повідомлено про підозру. Ці положення відображають відверто обвинувальний ухил органів кримінальної юстиції, і вони можуть стояти на перешкоді виправдувальних вироків судів. Адже при їх ухваленні суддям треба йти всупереч системі, яка у своїх реєстрах відповідні діяння і причетних осіб зафіксувала як розкриті;
- у п. 7.2 Розділу ІІ нерозкритими визнаються кримінальні правопорушення, з моменту реєстрації яких минуло більше 2-ох місяців, але до Реєстру не внесено дані про оголошення підозри. Це суперечить вимогам ст. 214 КПК. Очевидно, слідчі будуть неохоче вносити до Реєстру відомості про неочевидні кримінальні правопорушення, які можуть «зіпсувати» статистику. Одним із наслідків таких змін стало зменшення зареєстрованих кримінальних проваджень.
4. «Інструкція про порядок ведення єдиного обліку в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події та положень про комісії», затверджена наказом МВС України від 19 листопада 2012 року № 1050 зі змінами від 1 квітня 2013 року
Проблема – передбачено перенесення ведення електронного обліку всіх заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення з 1 липня 2013 року на 1 липня 2014 року. Необхідність ведення такого електронного обліку обумовлюється потребою покращення системи реєстрації та підвищення об’єктивності статистичної звітності. Однак, ще один рік паралельно існуватимуть різні системи реєстрації (електронна і паперова).
5. «Інструкція про порядок роботи із заявами і повідомленнями, що надходять за телефонами довіри Служби безпеки України», затверджена наказом Служби безпеки України від 18 березня 2013 року № 99
Проблема – передбачена можливість подання анонімної заяви про кримінальне правопорушення телефоном довіри без подальшого підтвердження особи заявника. Це порушує вимоги ст. 214 КПК, яка вимагає встановлення прізвища, ім’я та по-батькові заявника перед внесенням інформації до ЄДРД.
6. «Положення про заходи стосовно дотримання вимог законодавства при затриманні без ухвали слідчого судді, суду осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, та при обранні стосовно підозрюваних запобіжного заходу – тримання під вартою під час кримінального провадження», затверджене Наказом МВС України, Міністерства юстиції України від 26 березня 2013 року № 289/540/5
Проблема – п. 1.6 передбачає, що у кожному випадку ухвалення виправдувального вироку або прийняття рішення про закриття кримінального провадження, де особа трималася під вартою, повинно проводитися службове розслідування щодо співробітників міліції, які затримували відповідну підозрювану особу. Це положення відображає обвинувальний ухил діяльності органів кримінальної юстиції. Таким чином, створюється система, де виправдання обвинуваченої особи стає трагедією для представників сторони обвинувачення. Адже воно матиме наслідком звільнення їх з посади або застосування іншого дисциплінарного заходу. За таких обставин виправдувальні вироки суду ніколи не стануть звичайним явищем.
7. «Інструкція про роботу відділів (груп, секторів, старших інспекторів) контролю за виконанням судових рішень установ виконання покарань та слідчих ізоляторів», затверджена наказом Міністерства юстиції України від 8 червня 2012 року № 847/5 зі змінами від 14 травня 2013 року
Проблема – застосування п. 10.3 Інструкції може привести до порушення конституційного права людини на свободу та особисту недоторканність (ст. 29 Конституції України, ст. 12 КПК). Від начальника СІЗО вимагається у кожному випадку вирішення судом питання про звільнення особи з-під варти перевіряти наявність «іншого судового рішення», яке все таки передбачає тримання цієї особи під вартою. Хоча ч. 3 ст. 206 КПК передбачає, що наявність «іншого судового рішення» повинна перевірятися лише в суді (а не в іншому органі влади) при звільненні особи, незаконно позбавленої свободи.
(В розділі використано матеріали, підготовлені Віталієм Касько для проекту Ради Європи «Підтримка реформи кримінальної юстиції в Україні»)
Незаконна практика розсилання інформаційних листів до судів нижчих рівнів вкоренилася в українській судовій системі. Продовжує вона своє існування і після ухвалення нового Закону «Про судоустрій і статус суддів», який не передбачає таких повноважень у судів касаційної інстанції. Однак судді звертають значну увагу тлумаченню законодавства, яке міститься у листах-інструкціях їхніх колег з вищих судів. Це ситуація, ненормальна для демократичної правової держави (детальніше про це: Хавронюк М. Хто в нас «понтифіки»? // «Закон і Бізнес» №20/2013).
Після ухвалення нового КПК Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ підготував десяток таких листів. І в цьому випадку не обійшлося без відвертих неузгодженостей.
1. Інформаційний лист ВССУ «Про порядок здійснення підготовчого судового провадження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України» від 3 жовтня 2012 року №223-1430/0/4-12
Проблеми:
- в абз. 2 п. 1 листа пропонується постановляти ухвалу про призначення підготовчого судового засідання не пізніше п’яти днів з дня надходження у провадження конкретного судді обвинувального акту чи інших визначених законом документів. Проте ця рекомендація суперечить ст. 314 КПК, згідно з якою 5-денний термін слід рахувати з дня надходження цих документів до суду, а не до провадження конкретного судді. Обов’язок постановляти ухвалу про призначення підготовчого судового засідання ст. 314 КПК не передбачено;
- в абз. 4 п. 1 міститься роз’яснення, що судове провадження не може бути розпочате раніше ніж через п’ять днів з дня отримання обвинуваченим копії обвинувального акту. Проте немає посилання на норму КПК, на підставі якої ВССУ дійшов до цього висновку;
- роз’яснення у абз. 4 п. 1 щодо необхідності ініціативи обвинуваченого, який утримується під вартою, на участь у підготовчому судовому засіданні суперечить ч. 2 ст. 314 КПК, яка відносить обвинуваченого до обов’язкових учасників цього засідання. Крім того, сам факт прохання обвинуваченого про участь у цьому засіданні дистанційно не означає його автоматичного задоволення, без з’ясування добровільності такого клопотання та наявності для цього підстав (ч. 1 ст. 336 КПК);
- згода обвинуваченого на розгляд обвинувального акта у спрощеному провадженні може бути відображена у клопотанні прокурора/слідчого (в обвинувальному акті) (п. 1). Але це суперечить ч. 3 ст. 302 КПК, відповідно до якої обов’язковою у цьому випадку є письмова згода підозрюваного, складена у присутності захисника;
- при формулюванні в абз. 14 п. 2 листа підстав для закриття провадження судом упущено підставу, передбачену п. 8 ч. 1 ст. 284 КПК (неотримання згоди держави, яка видала особу, під час міжнародного співробітництва у кримінальному провадженні);
- серед підстав для повернення обвинувального акту прокурору ніби є така, як наявність у ньому суперечливих положень (абз. 15 п. 2). Але КПК такої підстави не передбачає;
- з абз. 17 п. 2 випливає, ніби слідчий чи прокурор після повернення їм обвинувального акту судом через невідповідність його вимогам КПК уповноважений проводити певні слідчі та процесуальні дії з числа тих, що визначені в ухвалі суду. Але КПК не передбачає проведення слідчих дій на цій стадії, а запропонований підхід видається прихованою спробою відновити частково інститут додаткового розслідування, від якого новий КПК відмовився;
- при формулюванні абз. 3 п. 3 листа варто було врахувати практику ЄСПЛ за п. 1 ст. 6 ЄКПЛ щодо підстав та порядку обмеження права на публічний судовий розгляд, з наголосом на необхідності забезпечення змагальності при розгляді цього питання, зваження конкуруючих інтересів (принципу пропорційності) тощо;
- в абз. 17 п. 3 не вирішено остаточно питання початкового продовження на стадії підготовчого судового засідання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою обвинуваченого. Враховуючи рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України» від 10 лютого 2011 року (в якому узагальнено системні недоліки в Україні за ст. 5 ЄКПЛ), слід наголосити на необхідності: 1) обґрунтування в ухвалі суду про призначення справи до розгляду підстав для продовження строку утримання під вартою обвинуваченого, якщо саме це рішення було прийнято судом і 2) зазначення конкретного строку дії ухвали у цій частині (з урахуванням положень ч. 3 ст. 331 КПК). З урахуванням цього мали би також бути викладені абз. 4 і 5 п. 4 листа щодо змісту мотивувальної та резолютивної частин відповідної ухвали. Це стосується й інших заходів забезпечення кримінального провадження, які діятимуть під час судового розгляду;
- згідно з листом ніби існує можливість подання сторонами під час підготовчого судового засідання документів (як джерел доказів), у т.ч. протоколів слідчих дій та інших матеріалів (п. 5). Це прямо суперечить ч. 4 ст. 291 КПК, якою надання суду до початку судового розгляду інших документів (окрім обвинувального акту і додатків до нього) забороняється. На практиці це призводить до того, що суду перед судовим розглядом надаються матеріали радянської за своєю формою кримінальної справи, сформованої стороною обвинувачення,– тобто до заперечення принципу змагальності і положень КПК про оцінку доказів судом по мірі їх надання сторонами провадження під час судового розгляду.
2. Інформаційний лист ВССУ «Про деякі питання порядку здійснення судового розгляду в судовому провадженні у першій інстанції відповідно до Кримінального процесуального кодексу України» від 5 жовтня 2012 року №223-1446/0/4-12
Проблеми:
- в абз. 15 п. 1 роз’яснення щодо порядку дій суду у випадку неприбуття потерпілого не повною мірою відповідає ст. 325 КПК, яка це питання ставить в залежність у першу чергу від того, чи можливо за відсутності потерпілого з’ясувати всі обставини під час судового розгляду;
- рекомендацію судам (п. 7) з’ясовувати у обвинувачених дані про різні прізвища, імена та по батькові, які вони мали з метою уникнення викриття у вчиненні кримінального правопорушення, варто вилучити через її обвинувальний ухил;
- визначена послідовність дослідження доказів (п. 9), хоча згідно із ст. 349 КПК порядок дослідження доказів визначає суд першої інстанції у судовому засіданні;
- експерт у суді під час допиту ніби може доповнити свій висновок (абз. 2, 3 п. 9). Це прямо суперечить ст. 356 КПК, де йдеться лише про можливість роз’яснення експертом свого висновку;
- в абз. 9 п. 9 йдеться про те, що у судовому засіданні підлягають дослідженню речові докази, як оглянуті під час слідства, так і представлені в суді. Це роз’яснення потребує уточнення, оскільки за загальним правилом останні мають бути отримані під час слідства і відкриті стороні захисту до судового розгляду;
- не ґрунтується на нормах КПК рекомендація (п. 10) при оцінці наявності обставин, що обтяжують або пом’якшують покарання, враховувати поведінку обвинуваченого під час судового провадження.
3. Інформаційний лист ВССУ «Про деякі питання порядку оскарження судових рішень, дій чи бездіяльності органів досудового слідства» від 9 листопада 2012 року №1640
Проблеми:
- заява чи повідомлення про кримінальне правопорушення вважаються поданими з моменту попередження особи про кримінальну відповідальність (п. 2 листа). Це прямо суперечить ч. 1 ст. 214 КПК, яка не ставить подання цієї заяви чи повідомлення у залежність від попереджень про кримінальну відповідальність.
Позиція ВССУ про те, що встановлений законом строк внесення відомостей до Реєстру має обчислюватись з моменту надходження заяви слідчому / прокурору, також не відповідає ч. 1 ст. 214 КПК, яка говорить про 24-годинний строк після подання заяви (відповідній установі), а не після отримання її конкретною посадовою особою;
- надто вузько тлумачиться оскарження бездіяльності слідчого, прокурора, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна (пп. 3 п. 2). Так, судам роз’яснюється, що оскільки згідно зі ст. 169 КПК тимчасово вилучене майно повертається особі, у якої воно було вилучене, на підставі постанови прокурора, то бездіяльність може полягати у невинесенні такої постанови за відсутності підстав для вилучення майна. Таке тлумачення ст. 169 КПК не відповідає її змісту, зокрема, не враховано положення ч. 5 ст. 171 та ч. 6 ст. 173 КПК, на які ст. 169 КПК прямо посилається. На практиці це може призводити до обмеження підстав для оскарження, наприклад, дій слідчого;
- особа, якій скаргу повернуто у зв’язку з пропуском строку, позбавляється права повторного звернення до слідчого судді (п. 6). За змістом ч. 7 ст. 304 КПК цього не передбачено, а тому таким тлумаченням обмежується право особи на звернення до суду;
- від слідчих суддів вимагається відкривати провадження і постановляти ухвалу про призначення скарги до розгляду (п. 7). Ця вимога не ґрунтується на законі;
- вичерпний перелік рішень слідчого судді (абз. 1 п. 12) ігнорує п. 4 ч. 2 ст. 307 КПК (відмова у задоволенні скарги), а згадка про нього в абз. 2 п. 12 інформлиста не усуває проблему по суті. Останнє речення абз. 2 п. 12 листа не враховує зміст ч. 3 ст. 395 КПК, яка містить два інших важливих варіанти розрахунку строку апеляційного оскарження ухвал слідчого судді про відмову у відкритті провадження або повернення скарги (для особи під вартою, без виклику осіб чи у їх відсутність). Це може позбавити осіб права на оскарження цих ухвал;
- ніби вичерпним у ч. 3 ст. 309 КПК є перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку (п. 14). При цьому не враховані, наприклад, положення ст. 5 ЄКПЛ та частин 11 і 12 ст. 584 КПК (йдеться про оскарження рішення про наявність чи відсутність підстав для подальшого утримання особи під екстрадиційним арештом).
4. Інформаційний лист ВССУ «Про деякі питання здійснення кримінального провадження на підставі угод» від 15 листопада 2012 року №223-1679/0/4-12
Проблеми:
- у п. 1 пропонується розуміти ч. 4 ст. 469 КПК таким чином, що «провадження, у якому бере участь потерпілий» і в якому не допускається укладення угоди про визнання винуватості – це провадження щодо злочинів та кримінальних проступків, внаслідок вчинення яких було завдано шкоди правам і інтересам окремих громадян і/або інтересам юридичних осіб. Однак таке тлумачення не враховує зовсім новий підхід КПК до участі потерпілого у кримінальному провадженні (частини 1, 2 і особливо ч. 7 ст. 55 КПК), коли особа не може бути «призначена» потерпілим органом слідства чи судом, а участь у такому статусі у кримінальному провадженні залежить виключно від її волі. З тих самих мотивів спроба прирівняти «суспільні інтереси» у ч. 4 ст. 469 КПК до терміну «громадські інтереси» в Особливій частині КК України видається штучною і невиправданою;
- сторони угоди про примирення повинні враховувати особу винного і обставини, що пом’якшують та обтяжують відповідальність (п. 3). Але згідно із п. 3 ч. 1 ст. 65 Кримінального кодексу України (КК) – це обов’язок суду. Крім того, важко уявити, яким чином це будуть робити сторони;
- судам рекомендовано відмовляти у затвердженні угод, якщо сторони узгодили покарання, яке за своїм видом і/або розміром не відповідає характеру, тяжкості вчиненого та особі винного, не враховує обставини, що обтяжують та пом’якшують відповідальність, а також обтяжують покарання (п. 3). Але подання таких відомостей суду при затвердженні угоди КПК взагалі не передбачає;
- сторони угоди можуть визначати покарання нижче, ніж передбачене законом, у порядку ст. 69 КК (п. 3). Але відповідно до КК застосування ст. 69 є лише правом суду, яке не може бути делеговане сторонам угоди чи будь-кому іншому;
- суддя ніби має прийняти рішення (ухвалу) про призначення підготовчого судового засідання не пізніше п’яти днів після дати передачі (надходження) до його провадження відповідного матеріалу (абз. 3 п. 4). Але ст. 314 КПК не передбачає необхідність постановлення такої ухвали, а 5-денний строк розгляду цього питання починає спливати з часу надходження матеріалів до суду, а не отримання їх відповідним суддею (ч. 1 ст. 314 КПК);
- суд ніби зобов’язаний витребувати документи, подані сторонами під час досудового розслідування (абз. 3 п. 4). Насправді у ч. 6 ст. 474 КПК йдеться про право суду у разі потреби витребувати документи, зокрема скарги обвинуваченого, подані ним під час кримінального провадження, і рішення за наслідками їх розгляду, а також викликати в судове засідання осіб та опитувати їх;
- суд ніби зобов’язаний з’ясовувати у обвинуваченого, який є стороною угоди про примирення, чи визнає він себе винуватим (абз. 10 п. 4). Але порівняння між собою положень п. 3 ч. 4 і п. 3 ч. 5 ст. 474 КПК засвідчує, що угода про примирення може бути затверджена і тоді, коли обвинувачений не визнає свою винуватість. Аналогічна проблема є і в абз. 11 п. 4, де йдеться про те, що обвинувачений як сторона угоди про примирення може частково визнавати винуватість. Якщо позиція ВССУ полягає у тому, що угода про примирення не може укладатися з обвинуваченим, який своєї винуватості повністю не визнає, то вона потребує детального обґрунтування з посиланням на положення закону;
- у абз. 11 п. 4 варто було б врахувати положення закону щодо очевидної неможливості виконання обвинуваченим взятих на себе зобов’язань (п. 5 ч. 7 ст. 474 КПК) та наголосити на гнучкому застосуванні судами цієї норми з огляду на додаткові гарантії забезпечення виконання угоди у ст. 476 КПК;
- в абз. 12 п. 4 листа йдеться про обов’язок суду переконатися у добровільності угоди. Але способи реалізації цього обов’язку мають бути обрані самим судом, а не здійснюватись тільки «шляхом вивчення витребуваних документів, проведення опитування сторін, інших осіб», як того вимагає лист, бо це суперечить змісту ч. 6 ст. 474 КПК;
- вказана в абз. 13 п. 4 та абз. 2 п. 5 вимога суду видалятися до нарадчої кімнати вже після перевірки угоди на відповідність чинному законодавству і переконавшись у відсутності встановлених у КПК підстав для відмови у її затвердженні, видається нелогічною, адже суд може у нарадчій кімнаті дійти висновку і щодо відмови у затвердженні угоди (ч. 7 ст. 474, ч. 1 ст. 475 КПК;
- якщо у абз. 13 п. 4 йдеться про сторони угоди (а не кримінального провадження), то доцільно вказати на необхідність заслухати також думку захисника і представника потерпілого (а не лише думку прокурора) з відповідного приводу;
- обвинувачений названий «засудженим» ще до набрання вироком щодо нього законної сили (п. 8). Це не відповідає КПК;
- в абз. 19 п. 8 безпідставно розширено сферу втручання прокурора у процесі оскарження угоди про визнання винуватості і поширено її всупереч закону (ч. 4 ст. 469 КПК) на ситуації, коли шкоди теоретично завдано/могло бути завдано фізичній особі (яка не визнає себе потерпілою) або шкоди завдано будь-якій юридичній особі. Проте у ч. 4 ст. 469 КПК йдеться про можливість укладення угоди про визнання винуватості у провадженнях, де шкода завдана державним чи суспільним інтересам. Таким чином, відповідно до позиції ВССУ у листі, якщо юридична особа не визнає себе потерпілою чи є, наприклад, підприємством державної форми власності, то угода про визнання винуватості не може бути укладена. Це перекручує зміст ч. 4 ст. 469 КПК;
- прокурор ніби має можливість оскаржувати у касаційному порядку рішення нижчестоящих судів щодо угод про примирення (п. 9). Але із пунктів 2, 3 ч. 3 ст. 424 КПК випливає, що це право мають лише потерпілий, його представник і законний представник.
5. Інформаційний лист ВССУ «Про деякі питання порядку здійснення судового провадження з перегляду судових рішень у суді апеляційної інстанції відповідно до Кримінального процесуального кодексу України» від 21 листопада 2012 року №10-1717/0/4-12
Проблеми:
- в абз. 4 п. 17 міститься перелік обставин, які свідчать про неповноту судового розгляду (не проведення необхідних слідчих дій, не з’ясування причин протиріч у доказах тощо), який КПК не передбачений, а тому і не може враховуватися судами;
- у додатку 1 до листа прокурор уповноважується оскаржувати в порядку апеляції ухвали, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судових рішень, тоді як інші суб’єкти у списку таким правом не наділені. Крім того, таке повноваження прокурора не обмежене конкретними випадками. Посилання у списку на ст. 392 КПК як на підставу для такого висновку не вирішує проблеми. Також слід зазначити, що список осіб у додатку 1 до листа не є вичерпним. Зокрема, він не враховує особу, щодо якої вирішується питання про видачу (екстрадицію) як суб’єкта оскарження;
- додаток 3 не враховує можливість оскарження ухвали слідчого судді про наявність чи відсутність підстав для подальшого утримання особи під екстрадиційним арештом (періодичний судовий контроль), яка випливає з положень частин 11, 12 ст. 584 КПК та з урахуванням частин 6, 7 статей 199, 584 КПК.
6. Інформаційний лист ВССУ «Про окремі питання здійснення слідчим суддею апеляційної інстанції судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні» від 29 січня 2013 року №223158/0/4
Проблеми:
- рекомендація про можливість надання дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій щодо «будь-якої іншої особи» (а не лише підозрюваного) з посиланням на ч. 1 ст. 253 КПК і лише на необхідність отримання доказів у кримінальному провадженні (п. 4 листа) не повною мірою враховує вимоги пунктів 4, 5, 7 ч. 2 ст. 248 КПК щодо необхідності зазначення у клопотанні про дозвіл на її проведення відомостей про особу, стосовно якої необхідно провести відповідну дію, обставини, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, обґрунтування необхідності отримання відомостей в інший спосіб. З огляду на ці та інші положення КПК і вимоги ст. 8 ЄКПЛ тут доцільно наголосити на необхідності наведення у клопотанні виняткових, надзвичайних підстав для цього та обґрунтування зв’язку цих осіб зі злочином та/чи підозрюваним, які би переважили право цих осіб на повагу до їхнього приватного життя;
- рекомендація про те, що у клопотанні слідчого/прокурора про дозвіл на проведення негласних слідчих (розшукових) дій не обов’язково мають бути зазначені всі відомості, перелічені ч. 2 ст. 248 КПК (п. 5 листа), суперечить ч. 2 ст. 248 КПК. Вона сформульовано імперативно;
- рекомендація розглядати клопотання про проведення різних негласних слідчих (розшукових) дій в одному кримінальному провадженні (п. 6) також не ґрунтується на нормах КПК і в окремих випадках може негативно позначитися на ефективності їх здійснення;
- в абз. 2 п. 6 слідчим суддям рекомендується під час надання дозволу на спостереження за конкретною особою одночасно вирішувати питання про дозвіл на спостереження і за іншими суб’єктами (до встановлення їх особи), з якими ця особа контактуватиме під час спостереження. Таке тлумачення цієї норми не випливає з її змісту, є вкрай розширювальним і може призвести до зловживань. Спостереження за такими особами може бути здійснене без дозволу слідчого судді протягом обмеженого строку та лише у виняткових невідкладних випадках, передбачених ч. 1 ст. 250 КПК;
- в листі міститься надто широке тлумачення підстав і обсягу надання дозволу на тимчасовий доступ до документів, які знаходяться у операторів і провайдерів комунікацій, зокрема, рекомендація одним судовим рішенням надавати тимчасовий доступ до усієї інформації щодо всіх абонентів, які перебували у місці вчинення злочину у відповідний час (абз. 3 п. 6). Такий підхід суперечить принципу юридичної визначеності як складової верховенства права, що притаманні ЄКПЛ;
- рекомендації (абз. 5 п. 7, п.п. 11, 12, 13 листа) роблять спробу розмежувати сферу дію КПК (зокрема, глави 21) та Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», проте одночасна дія КПК і цього Закону породжує правову невизначеність, що може на практиці призвести до зловживань у цій важливій для прав осіб сфері правового регулювання і порушення ст. 8 ЄКПЛ (вимога про втручання у приватне життя відповідно до закону буде порушена через неналежну якість закону).
Аналіз впровадження нового КПК України протягом першого півріччя 2013 року чинності дозволяє зробити такі висновки.
1. Існує стійка тенденція до гуманізації сфери кримінальної юстиції.
Це проявляється у подальшому зменшенні кількості осіб в СІЗО, зменшенні випадків затримань, обшуків, вилучень речей і документів, прослуховувань, а також інших негласних способів втручання в приватне життя.
Крім того, постійно збільшується кількість домашніх арештів та інших альтернативних запобіжних заходів, укладених угод про примирення.
2. Водночас сторона обвинувачення не відмовляється від практики необґрунтованих обмежень прав сторони захисту. Як наслідок під загрозою порушення перебувають права осіб на захист, свободу та особисту недоторканність, невтручання у приватне життя, недоторканність власності.
3. Належній ефективності діяльності сторони обвинувачення перешкоджає відсутність необхідних структурних змін в органах досудового розслідування і прокуратурі, що має наслідком надмірне навантаження на слідчих і відсутність належної ініціативності прокурорів як процесуальних керівників розслідуванням.
4. В ухваленому після прийняття нового КПК 21-ому нормативному акті виявлено явні суперечності із вимогами КПК і Конституції України.
Схожі проблеми виявлені в 6-ти інформаційних листах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Ці невідповідності призводять до порушення прав людини.
Центр політико-правових реформ
© Закон і Бізнес
_03_03.png)
